Ім'я Михайла Сергійовича Грушевського повернулося у незалежну Україну із примусового забуття. Будучи відомим ученим і державним діячем, він залишив по собі славну пам'ять як людина, що у важкі для України часи стояла біля керма Центральної Ради, що до кінця свого життя зберегла віру в щасливу долю українського народу.
Михайло Грушевський закінчив у 1890 р. історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві, був залишений у ньому професором-стипендіатом кафедри російської історії. З 1894 р. — завідуючий кафедрою всесвітньої історії Львівського університету, що спеціалізувалася на історії Східної Європи. Захистив у 1894 р. магістерську дисертацію "Барське староство".
Михайло Грушевський з 1897 по 1913 р. очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Під його головуванням товариство стало дієвою науково-дослідною українською інституцією. У 1907 р. за зразком НТШ М. Грушевський створив Українське наукове товариство (УНТ) у Києві. Редаговані ним майже 150 томів "Записок" НТШ та УНТ, різноманітні збірники та серійні видання складають золотий фонд української науки, насамперед історіографії.
Наукова праця вченого вражає своїми масштабами і здобутками, та це лише частина його діяльності. У новітній історії України М. Грушевський постає як передовий громадський і політичний діяч, державотворець. Упродовж усього часу існування Центральної Ради він стояв біля її керма, формував її курс, був ініціатором і безпосереднім втілювачем найголовніших політичних рішень, насамперед — проголошення Української Народної Республіки (УНР), її повного суверенітету.
Грушевський-політик, громадський діяч виростав водночас із Грушевським-ученим. Особливої ваги він надавав соціальним чинникам у розвитку суспільства. З цілісності, єдності українського історичного процесу він виніс ідею про необхідність консолідації українського етносу.
 
|